Друга річниця загибелі нашого земляка - воїна ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЯ.
Коваль Олександр Миколайович народився 21 вересня 1988 року у м. Бар. Родина проживала у с. Міжлісся. З трьох місяців сильно хворів, навіть не відвідував дитячий садочок. До 13 років навчався періодично в ЗОШ №1 та у школі с. Лісове, де мав бабусю.
У Олександра з раннього дитинства (9 місяців) розвинулась бронхіальна астма, що в його 13 років стало причиною остаточного переїзду родини в с. Лісове, де хлопчик почувався значно легше. Після закінчення 9 класу вступив до Кузьминецького ліцею, але здоров’я не дозволило закінчити навчання. Склалося так, що Олександр пройшов курси водія, а після них пішов працювати охоронником, спочатку в м. Кам’янець Подільський, потім - у м. Красилів.
«Вдома, - згадує мама, - все допомагав по господарству, щоб я навіть зайвий раз відра з водою не підняла. Він казав, що у тебе є ми, сини, чоловіки, і щоб я нічого фізично важкого не робила».
За станом здоров’я строкової служби в армії наш Герой не служив. У АТО його також не допустили, хоч він дуже хотів йти ще тоді на захист незалежності України.
В 2014 році Олександр потрапив у серйозну автомобільну аварію, після якої пробув 18 днів у комі. Лікарі тоді відверто казали матері: «Він не повинен був вижити, але вижив…». Тоді йому видалили селезінку. Та все одно казав матері: «Мамо, якщо не ми, то хто? Якщо ми не підемо, то вони прийдуть сюди…»
«За станом здоров’я він не мав йти воювати: до 25 років був на інвалідності, від якої потім сам відмовився, у нього разів 4 за життя була клінічна смерть, але стати солдатом, воїном - це була його особиста воля. Він дуже хотів цього, хотів бути захисником. Він завжди захищав мене, беріг усіх, хто його оточував. Дуже любив поратись в саду, садив дерева, малину. З початком повномасштабного вторгнення ми уже не могли відмовити його від бажання йти воювати».
1 квітня 2022 року Олександр добровільно пішов у військкомат. Спочатку його направили до Кам’янця Подільського на навчання, де він потрапив у госпіталь і пробув там 19 днів з приступом бронхіальної астми. Та і це не зупинило Олександра. 24 квітня він прийняв присягу, а 25 квітня його відправили на Донбас, на фронт.
За період війни Олександр отримав дві контузії. Після першої у нього були зламані ребра, пошкоджені легені. Проходив лікування у м. Покровськ. Про це рідні дізнались від побратимів Олександра, він особисто рідним нічого не сказав. Після другої контузії, яку отримав у липні, його направили на лікування у Вінницький госпіталь. Побратими Олександра пригадують, як просили його залишитись у Дніпрі, казали, що з його станом здоров’я йому не місце на нулі. А лікарі казали, що його можна взагалі списати за станом здоров’я, проте він постійно відповідав: «Навіть не думайте, я не спишусь! Я повернусь до хлопців, тому що так не йдуть з нуля… Я не залишу своїх побратимів. Якщо мене не візьмуть військовим, я піду волонтером, але піду…». Його дух та воля були дуже сильними.
27 серпня Олександр приїхав на таксі з лікарні додому, без попередження, побачити рідних та близьких, зробити подарунок коханій Ірині. Того ж дня одразу повернувся в госпіталь. 28 серпня серце нашого новітнього Героя Олександра Коваля не витримало і в госпіталі він помер.
Не стало Героя... Людини, яка мала повне право не йти на війну, але пішла наперекір усьому. Людини, яка не пошкодувала для захисту Батьківщини та своїх рідних, усіх нас свого молодого життя. Це воїн, який бачив основний сенс свого життя в служінні Україні, в служінні людям. Людина – справжній ГЕРОЙ! Таким він назавжди залишиться в пам’яті рідних та близьких, друзів, в пам’яті усіх нас.
Вічна пам’ять та слава ГЕРОЮ ОЛЕКСАНДРУ КОВАЛЮ!
Слава УКРАЇНІ!
