«Він любив Україну, він нею жив…»
«Він любив Україну, він нею жив…»
Ігорю Демчуку з Каришкова присвоєно звання Героя України
Його коротке і чесне життя, до останньої краплини віддане рідній Україні вмістилося поміж двох дат – 24 червня 1987 року і 2 серпня 2023 року. Йому на віки залишилось – тридцять шість. Ще б жити й жити… Він народився на Поділлі, загинув на Донбасі, а свята земля Личаківського цвинтаря у Львові прийняла його у свої обійми. Прийняла як достойного сина свого народу, підполковника Національної гвардії України, якому Президент України Володимир Зеленський 25 березня 2024 року присвоїв звання «Герой України з удостоєнням ордена «Золота зірка» (посмертно)».
Біографія Ігоря Демчука розділена на дві частини: відому для всіх і таємну для багатьох, бо не все сьогодні можна писати і розповідати про нього. У документі на представлення до звання Героя зазначено, що він «здобув освіту у Національній академії Національної гвардії України. У 2010 році розпочав військову кар’єру у Західному територіальному управлінні Національної гвардії України, де пропрацював 13 років. Обіймав посади від стрільця стрілецького батальйону до командира 1-ї групи 4-го окремого загону Центру спеціального призначення «Омега» з позивним Демон. З 2014 року виконував бойові завдання із захисту територіальної цілісності та суверенітету держави, врятував не одне життя на полі бою. Загинув 2 серпня 2023 року. Був нагороджений орденом «За мужність» III-го ступеня».
Ось так по військовому чітко і не багатослівно сказано про подвиг офіцера-спецпризначенця в ім’я перемоги України у цій страшній і жорстокій війні. Прийде час і можливо підніметься завіса таємничості, а зараз дізнаємося, яким був Ігор у цивільному житті, яким його запам’ятали близькі люди.
З рідною сестрою Ігоря Лілією Чередниченко ми приїхали на вулицю Обухівську в селі Каришків Копайгородської громади, де стоїть їхня родинна хата. Вона розповідає, що «у тій хаті давно вже ніхто не живе, а колись у нас тут була «повна рукавичка» – дід Микола, бабка Ганя, мама Таня, Ігор і я. Ми не мали великих статків, але й не бідували. Мама заради нас з братом старалася заробляти гроші на різних роботах, навіть в сусідньому районі працювала.
Про Ігоря у мене найтепліші спогади. Я молодша від нього на сім років. У дитинстві він мене скрізь захищав, привозив гостинці, забирав до себе у Вінницю в гості, подарував перші в моєму житті срібні сережки і годинник…
Я дуже гордилася ним, бо він завжди був на висоті у школі. Його портрет висів на шкільній дошці пошани, він добре вчився, брав активну участь у шкільних заходах, був ведучим на концертах, співав у чоловічому ансамблі в будинку культури.
Ігор готував себе до служби в армії, хотів бути фізично здоровим і займався спортом – змайстрував коло хати турнік і кожного дня підтягувався, взимку купався у ставку, мав гирі і боксерські рукавиці, вів здоровий спосіб життя, не палив та не вживав спиртного.
Брат був розумним, мудрим, цілеспрямованим, чесним і справедливим. Одного разу він поділився з нами «секретом» своєї воєнної роботи: «Я знаю моральний стан кожного свого підлеглого як самого себе і коли формую групу на виконання завдання, то не наказую, «ти, ти і ти підеш зі мною», а запитую «Хто піде зі мною?».
Він дуже любив життя, мав багато планів на майбутнє. Переживав, що йому потрібно поставити на ноги своїх синів Даніїла і Матвія. Ігор поважав маму. Був для неї чоловічим плечем. Завжди дзвонив і турбувався про її здоров'я…
Кожного року на Пасху Ігор зі своєю сім'єю обов'язково приїжджав у село. Збиралися ми в батьківській хаті, а коли у 2019 році померла бабка Ганя, то гостювали у мене. Нам тоді Ігоря не вистачало на всіх, кожен з нашої родини хотів з ним спілкуватися. Але батьківській будинок був для Ігоря надзвичайно дорогим, він його дуже любив. Ніхто не міг навіть уявити у страшному сні, що звідси ми проведемо брата в останню його земну дорогу...
То були незвичні похорони, яких ще ніколи не бачив наш Каришків. Вночі 4 серпня минулого року ми його «на щиті» зустрічали «живим коридором» на в’їзді в село з боку Шаргорода. Не зважаючи на пізню пору, зібралося багато людей. Бус зупинився біля воріт, труну на знімали і не відкривали. На прощання нам відвели п’ятнадцять хвилин. Ми просили офіцера із супроводу щоб ще якусь секунду-другу довше Ігор побув вдома, але він відповів: «Вибачте, ми мусимо їхати, бо попереду далека дорога до Львова, а ще маємо в Деражні передати рідним тіло побратима Ігоря Дмитра…». Женя, дружина Ігоря, запитала: «Скажіть, яким був Ігор?» «Він був найкращим!…» – сказав офіцер.
Ми їздили на могилу до Ігоря на дев’ять день і на сороковини. Саме на дев’ять днів в Ігоря і Жені мало бути п'ятнадцять років їхнього подружнього життя. Я не можу змиритися з думкою, що мого брата більше немає з нами, що ніколи його не побачу, не почую його голос… Хочу від болю кричати на увесь світ, щоб люди почули і знали яким був мій брат…».
Під час підготовки цього матеріалу в мене не було змоги зустрітися з Євгеною, дружиною Ігоря Демчука. В електронному варіанті вона надіслала свої спогади про нього.
«Це – розповідь про мого коханого чоловіка, найкращого в світі татка, гарного сина, розумного і сильного старшого брата. Це – розповідь про людину-лідера, авторитетну, мужню, відважну, сміливу, самовіддану, справедливу, великого патріота України. Наша сімейна історія розпочалась в далекому 2007 році. Свого коханого чоловіка я знала все своє свідоме життя, адже ми росли в одному селі, навчались в одній школі. Згадуючи моменти із шкільного життя, ніколи не могла б подумати, що повз мене кожного дня проходить моя доля…
Він – старшокласник, відмінник, спортсмен, активіст, гордість школи і куди мені малій було братися до такого красунчика, який користувався популярністю серед молоді, а особливо – дівчат. Після закінчення школи ми «розбіглися» по різних навчальних закладах. Ігор навчався на юриста у Вінницькому м’ясо-молочному техніку, я – здобувала спеціальність вчителя музики у Барському гуманітарно-педагогічному коледжі. На вихідні ми приїздили додому і щовечора поспішали в будинок культури на дискотеку, там зустрічалися поглядами, але ні він, ні я не мали впевненості та сміливості, щоб зробити перший крок на зустріч одне одному .
Але доля на те і є доля, від неї, кажуть, не втечеш. Життєвий випадок звів нас раз і на завжди. Напевно кожен знає, що у ті роки сільські дискотеки славились бійками місцевих хлопців з хлопцями із сусідніх сіл. Ми з Ігорем жили неподалік один від одного. У ніч на Івана Купала ми з подругою не йшли, а перелякані просто летіли додому. По дорозі зустріли хлопців, які також не хотіли бути втягнуті у бійку…Серед них був і мій Ігор. Набравшись сміливості, подруга попросила його, щоб він підвів нас додому, а натомість взяла і залишила мене з хлопцем. Вечір був таким цікавим і ми від душі насміялися з анекдотів та життєвих приколів. І від тоді стали не розлучними. Влітку 2008 року ми одружилися, взимку 2009 року в нас народився синочок Даніїл.
В 2010 році чоловік підписав контракт з військовою частиною 3008 і ми переїхали у Вінницю на постійне місце проживання..
Мирне та спокійне життя перервали події Майдану 2014 року та окупація Криму. Ігор брав безпосередню участь в антитерористичній операції на території Луганської та Донецької областей.
Під час проходження служби паралельно навчався в Національній академії внутрішніх справ за спеціальністю Право. В 2017 році вступив до національної академії Національної гвардії України в Харкові. Після її закінчення був направлений на службу до Західного територіального управління національної гвардії України, де пройшов військовий шлях від стрільця до бойового командира загону спеціального призначення в місті Львів. В 2021 році в нашій сім’ї народився другий синочок – Матвій.
Під час повномасштабного вторгнення РФ Ігор став на захист Батьківщини. Безпосередньо брав участь у боях та визволені Київщини, Чернігівщини, Харківщини, Донецької та Луганської областей. Підрозділ під його командуванням воював з мінімальними втратами. Він не раз організовував відбиття атак ворога, коригував артилерію, керував боєм так, щоб рота не опинилася в оточені. Він любив Україну, він нею жив…
За врятовані життя побратимів та низку подвигів Ігор був нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня і відзнакою Народний Герой України.
День 2 серпня 2023 року назавжди увійшов в наше життя трагедією. Мій коханий загинув. Серце крається від болю… Україна зростила і втратила справжнього патріота. Він мав бути живою її гордістю, прикладом гідності і честі для своїх земляків, для своїх синів. Він мріяв і хотів жити у своїй вільній та незалежній УКРАЇНІ. Він заслуговував на це!
Ігорю, ти подарував мені найкращі моментами мого життя і як тепер мені тяжко уявити себе без тебе. Знаю лише одне – ти назавжди залишишся справжнім бійцем, людиною честі та совісті, яка віддала найцінніше, поставивши на терези справедливості своє життя, за правду, волю, долю, своїх дітей та майбутніх поколінь. Ти мав «холодний розум і гаряче серце» – і цим все сказано! Я хочу щоб всі нині сущі усвідомили, що за наш мирний день в тилу ми повинні завдячувати тим героям, кого назавжди нагороджують посмертно…
Бо за плечима кожен має крила і сотню шансів, але не життів...».
Коханий, ти назавжди в моєму серці, і в продовженні наших дітей…».
Віктор Зеленюк, власкор «Вінниччини»
Копайгородська громада
Світлини із сімейного архіву родини Демчуків
Поклав на олтар Вітчизни своє життя
1 квітня в Білій залі Героїв України в Маріїнському палаці в Києві відбулася церемонія вручення орденів «Золота Зірка» захисникам, яким присвоєно звання Героя України, та родинам загиблих воїнів, які удостоєні цього звання посмертно.
Президент України Володимир Зеленський наголосив, що Україна продовжує традицію вдячності своїм найкращим воїнам, тим, хто відзначився найбільшою хоробрістю та героїзмом у боях заради України. «Кожна історія наших воїнів, які удостоєні найвищого звання Героя, – це гордість нашої держави. І так буде завжди. Це люди, які проявили силу власної волі, щоб Україна була вільною. Такі сміливі воїни – честь для держави…»
-
Я дякую всім вам за незалежність України. Я прошу завжди шанувати сміливість наших людей, які віддали своє життя заради нашої країни й народу. Хай завжди буде світлою їхня пам’ять», – зазначив Глава держави.
Присутні вшанували хвилиною мовчання пам’ять усіх загиблих за свободу й незалежність
Отримали «Золоту Зірку» також рідні підполковника Нацгвардії Ігоря Демчука з Каришкова Копайгородської громади – мама Тетяна Миколаївна, дружина Євгена Юріївна та син Даніїл. У кінці березня 2022 року Ігор Демчук брав участь у звільненні села Ягідного на Чернігівщині. Група під його керівництвом захопила два ворожих танки Т-72, які згодом були передані Збройним Силам України. Підполковник також воював у районі Сєвєродонецька, Вугледара, Урожайного, знищив багато ворожої техніки та солдатів. У серпні 2023 року, під час бою, російські загарбники відкрили по позиціях нацгвардійців артилерійський вогонь, комбінований з ударом авіації, Ігор Демчук загинув від ворожої авіабомби.
Серце розриває біль втрати. Справжній Герой - спецназівець Ігор Демчук поклав на олтар Вітчизни своє молоде життя. Він вірив у Перемогу, він виборював її і загинув заради неї, залишивши по собі біль і вічну славу!
Низький уклін і безмежна вдячність Ігорю! Вічна слава Герою!
