Річниця загибелі нашого земляка - воїна ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЯ.
Коваль Олександр Миколайович народився 21 вересня 1988 року у м. Бар. Родина проживала у с. Міжлісся. З трьох місяців сильно хворів, навіть не відвідував дитячий садочок. До 13 років навчався періодично в ЗОШ №1 та у школі с. Лісове, де мав бабусю.
У Олександра з раннього дитинства (9 місяців) розвинулась бронхіальна астма, що в його 13 років стало причиною остаточного переїзду родини в с. Лісове, де хлопчик почувався значно легше. Після закінчення 9 класу вступив до Кузьминецького ліцею, але здоров’я не дозволило закінчити навчання. Склалося так, що Олександр пройшов курси водія, а після них пішов працювати охоронником, спочатку в м. Кам’янець Подільський, потім - у м. Красилів.
«Вдома, - згадує мама, - все допомагав по господарству, щоб я навіть зайвий раз відра з водою не підняла. Він казав, що у тебе є ми, сини, чоловіки, і щоб я нічого фізично важкого не робила».
За станом здоров’я строкової служби в армії наш Герой не служив. У АТО його також не допустили, хоч він дуже хотів йти ще тоді на захист незалежності України.
В 2014 році Олександр потрапив у серйозну автомобільну аварію, після якої пробув 18 днів у комі. Лікарі тоді відверто казали матері: «Він не повинен був вижити, але вижив…». Тоді йому видалили селезінку. Та все одно казав матері: «Мамо, якщо не ми, то хто? Якщо ми не підемо, то вони прийдуть сюди…»
«За станом здоров’я він не мав йти воювати: до 25 років був на інвалідності, від якої потім сам відмовився, у нього разів 4 за життя була клінічна смерть, але стати солдатом, воїном - це була його особиста воля. Він дуже хотів цього, хотів бути захисником. Він завжди захищав мене, беріг усіх, хто його оточував. Дуже любив поратись в саду, садив дерева, малину. З початком повномасштабного вторгнення ми уже не могли відмовити його від бажання йти воювати».
1 квітня 2022 року Олександр добровільно пішов у військкомат. Спочатку його направили до Кам’янця Подільського на навчання, де він потрапив у госпіталь і пробув там 19 днів з приступом бронхіальної астми. Та і це не зупинило Олександра. 24 квітня він прийняв присягу, а 25 квітня його відправили на Донбас, на фронт.
За період війни Олександр отримав дві контузії. Після першої у нього були зламані ребра, пошкоджені легені. Проходив лікування у м. Покровськ. Про це рідні дізнались від побратимів Олександра, він особисто рідним нічого не сказав. Після другої контузії, яку отримав у липні, його направили на лікування у Вінницький госпіталь. Побратими Олександра пригадують, як просили його залишитись у Дніпрі, казали, що з його станом здоров’я йому не місце на нулі. А лікарі казали, що його можна взагалі списати за станом здоров’я, проте він постійно відповідав: «Навіть не думайте, я не спишусь! Я повернусь до хлопців, тому що так не йдуть з нуля… Я не залишу своїх побратимів. Якщо мене не візьмуть військовим, я піду волонтером, але піду…». Його дух та воля були дуже сильними.
27 серпня Олександр приїхав на таксі з лікарні додому, без попередження, побачити рідних та близьких, зробити подарунок коханій Ірині. Того ж дня одразу повернувся в госпіталь. 28 серпня серце нашого новітнього Героя Олександра Коваля не витримало і в госпіталі він помер.
Не стало Героя, не стало Людини з великої букви. Людини, яка мала повне право не йти на війну, але пішла наперекір усьому. Людини, яка не пошкодувала для захисту Батьківщини та своїх рідних, усіх нас свого молодого життя. Це воїн, який бачив основний сенс свого життя в служінні Україні, в служінні людям. Людина – справжній ГЕРОЙ! Таким він назавжди залишиться в пам’яті рідних та близьких, друзів, в пам’яті усіх нас.
Вічна пам’ять та слава ГЕРОЮ ОЛЕКСАНДРУ КОВАЛЮ!
Слава УКРАЇНІ!
ПАМ’ЯТІ ГЕРОЯ ОЛЕКСАНДРА КОВАЛЯ
Щодня на цвинтар мама йде сумна.
Не бачить сонця, не чує людей.
Забрала сина у неї війна,
душу назавжди вирвала з грудей.
Такого доброго і щирого зростила.
Заради нього в світі цім жила.
Більш, ніж життя, своє дитя любила.
Щасливою поруч із ним була.
Пригадує маленьким - перші кроки
Сашко веселий, лагідний, смішний.
Разом робили з ним шкільні уроки.
- Де ти тепер, озвись, синочку мій?!
Сльози в очах і горе душу крає.
Біль втрати не лікує в серці час.
Щодня із неба сина виглядає,
може журавликом повернеться до нас.
Щомиті, обійму його думками.
Пригадую, маленьким говорив.
- Ви не хвилюйтесь, відпочиньте, мамо.
Я вашу всю роботу сам зробив.
Такий веселий, завжди посміхався.
Ділився із людьми, усім, що мав.
Роботи він ніколи не боявся,
хто попросив - усім допомагав.
Сама синочка для життя ростила.
Онуків бавити, зустріти старість з ним.
За що, кати прокляті його вбили?
Щасливим бути, жити він хотів.
Сад посадив сливовий, коло хати.
Кущі малини - яку так любив!
Та не вдалось йому врожай зібрати,
до Бога Ангелом навіки полетів.
Всім своїм серцем любив Україну.
І від війни ховатися не став.
Не думав, що так рано він загине.
- Хто, як не я!, - коли ішов сказав.
Молилися за нього і чекали.
Просили Господа на небі, й всіх святих.
Від кулі щоб Сашка оберігали,
й живим вернули на рідний поріг.
А він пишався тим, що став солдатом.
І з побратимами тепер, одна сім'я.
Одним із перших, в бій йде з автоматом. Казав:
- Ми всі тут рівні! Дружні, як сім'я!
Бог бачив, як душа за ним боліла.
Дзвінки "Живий я. Ви тримайтесь там".
Та раптом, наче громом загриміло:
- Сашко загинув. Співчуваєм вам!
Час зупинився. А я сива стала.
Брат, в ту хвилину, наче, скам'янів.
Мене на небі чули, як кричала.
Здавалось, вітер також голосив...
Везли селом. Всі стали на коліна.
Сонце зайшло і почорнів весь світ.
- Нехай мене положать в домовину!
Вставай, синочку й живи до ста літ!
Не вірим досі, що Сашка немає.
Він там, звідки немає вороття.
В небеснім війську Україну захищає,
ту рідну, за яку віддав життя.
Душа болить. І серце щодня плаче.
Цілую фото, де мій син живий.
- Невже тебе ми більше не побачим?
Як жити мені далі, сину мій!?
Бог знає, де беруться в мами сили.
Хустина чорна і воля сльозам.
Вона щодня приходить до могили,
знає, Сашко її чекає там.
Несе йому свій біль, осінні квіти.
Розкаже, як без нього день жили.
Не дай нам Боже, аби наші діти,
раніше нас у інший світ ішли...
